Зовнішня інформаційна політика як інструмент захисту національної безпеки: український досвід

Анотація

У статті розглядається процес розвитку зовнішньої інформаційної політики України із точки зору завдань захисту національної безпеки країни. Надається його наукова періодизація: 1-й етап (1990-1992 рр.) – інформаційний супровід державотворчих процесів; 2-й етап (1993-1994 рр.) – інформаційна боротьба навколо питання “денуклеаризації” України; 3-й етап (1995-1998 рр.) – “імітаційна” політика, інформаційне забезпечення курсу “багатовекторності”; 4-й етап (1999-2004 рр.) – кризове реагування; 5-й етап (2005-2008 рр.) – інформаційний супровід євроатлантичного курсу; 6-й етап (2009-2013 рр.) – інформаційний супровід спроби переходу до позаблокової політики; 7-й етап (2014-2016 рр.) – реагування на інформаційну агресію із боку РФ. Узагальнення досвіду здійснення зовнішньої інформаційної політики України дозволяє вказати на чинники системної слабкості зовнішньої інформаційної політики України, які існували. Зокрема, інституційну слабкість, обумовлену слабкістю МЗС як центру вироблення зовнішньополітичного курсу країни; відсутність заснованої на національних інтересах зовнішньополітичної стратегії; не сформованість базового рівня, який забезпечує провадження зовнішньої інформаційної політики, як інструменти впливу на зовнішнє оточення – зокрема, сприятливого зовнішньополітичного іміджу країни та каналів поширення інформаційного впливу.

Ключові слова: Зовнішня інформаційна політика, національна безпека, Україна