Цивілізаційний формат становлення української релігійної ідентичності

Михайло Юрій

doi:10.31861/mhpi2022.46.221-230

Автор(и)

Михайло Юрій Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича https://orcid.org/0000-0003-0965-6236

DOI:

https://doi.org/10.31861/mhpi2022.46.221-230

Ключові слова:

релігія, ідентичність, цивілізація, культура, православ’я

Анотація

У статті йдеться про релігійну ідентичність, яка зачіпає таке коло питань як соціокультурний, політичний статус релігійної спільноти, її вплив на соціум, внаслідок чого задовольняється не тільки потреба у спільності «своїх», тих, хто поділяє такі погляди, дотримується таких норм, прагне реалізувати близькі інтереси, але й потреба у долученні до культурних цінностей, що транслюються конфесією, її історичного авторитету. В 988 р. києворуський князь Володимир прийняв хрещення за православним обрядом, вводячи тим самим православ'я як панівну релігію держави. Ставши цивілізаційною домінантою, православ’я згодом визначило за собою етнічну, географічну стратегію розвитку української історії. Водночас сьогодні достатньою мірою усвідомлена роль конфесії яка, як і будь-яка ідеологія, є при цьому фундаментальною формою цивілізаційного синтезу. Внаслідок такого синтезу народи, племена, суспільства, об’єднані певною сутнісною єдністю, інтегрують глибинні риси культури, спільні для всіх основи світобачення, стискаючи їх в особливе конфесійне ядро. Усвідомлення конфесійної єдності стало ознакою політичної спільності середньовічної Русі. Християнство стало для держави важливим каналом міжкультурного і політичного спілкування, допомогло піднятися до рівня інших народів, які володіли писемною комунікацією. Розширювалися культурні горизонти. будучи візантійським феноменом, воно поширювало грецький символічний світ, посилювало вплив грецької культури. З одного боку, це явище можна тлумачити як нав’язування чужого символічного світу, а з іншого, воно відкривало нові перспективи у зміцненні соціально-економічних зв’язків, управлінні і культурному розвитку.

Біографія автора

Михайло Юрій, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Доктор історичних наук, професор кафедри історії України

Посилання

Akhiiezier A., Kliamkin I., Yakovienko I. (2005), Istoriia Rossii: koniets ili novoie nachalo? Novoie izdatielstvo, Moskva.

Balukh V. (2006), Vizantynistyka. Knyhy ХХІ, Chernivtsi.

Demchuk R. (2011), Mifolohichnist ta konfesiinist v dyskursi ukrainskoi identychnosti, available at: https://www.religion.in.ua/main/analitica/12568-mifologichnist-ta-konfesijnist-v-diskursi-ukrayinskoyi-identichnosti.html (accessed 12.08.2022).

Zimin A. (1963), Pamiat i pokhvala Iakova Mnikha i zhitiie kniazia Vladimira po drievnieishiemu spisku. Kratkiie soobshchieniia Instituta slavianoviedieniia AN SSSR, Vyp. 38, Moskva.

Kalakura Ya., Rafalskyi O., Yurii M. (2015), Ukrainska kultura: tsyvilizatsiinyi vymir. IPiEND im. I. F. Kurasa NAN Ukrainy, Kyiv.

Kolodnyi A., Yarotskyi P. (Red.) (1999), Istoriia relihii v Ukraini. Znannia, Kyiv.

Kotovska O. (2006), Fenomen dvoviria u stanovlenni ukrainskoi filosofskoi tradytsii. Visnyk natsionalnoho universytetu «Lvivska politekhnika», № 550: filosofski nauky.

(N. a.) (1926) Lavrientiievskaia lietopis. Polnoie sobraniie russkikh lietopisiei, Izd. AN SSSR, Lieninhrad, T. 1, Ch. 1.

Lieskinien M. (2002), Mify i obrazy sarmatizma. Istoki natsionalnoi idieolohii Riechi Pospolitoi. Institut slavianoviedieniia RAN, Moskva.

Rybakov B. (Red.) (1989), Radzivillovskaia lietopis. Polnoie sobraniie russkikh lietopisiei, Nauka, Lieninhrad, T. 38.

Iurii M. (1997), Etnohenez ta mentalitet ukrainskoho narodu. Takson, Kyiv.

Iurii M., Aleksiievets L., Kalakura Ya., Udod O. (2012), Ukraina naidavnishoho chasu – XVIII stolittia: tsyvilizatsiinyi kontekst piznannia, Kn. I. Aston, Ternopil.

Iakovienko I. (1994), Pravoslaviie i istorichieskiie sudby Rossii. Obshchiestvienniie nauki i sovriemiennost, № 4.